Різні екстремальні ситуації, військові конфлікти, стихійні лиха і катастрофи, як правило, здійснюють виражений негативний вплив на психіку постраждалих людей.

Екстремальними називаються ситуації, які небезпечні для життя, здоров'я і благополуччя значних груп населення та обумовлені стихійними лихами, катастрофами, аваріями, або застосуванням супротивником у випадку війни різних видів зброї. В таких ситуаціях можуть виникати реакції організму і особистості, які знаходяться на межі патологічних порушень.

Посттравматичні стресові розлади (ПТСР) є однією з найбільш частих і несприятливих форм психічних порушень у осіб, що пережили життєвонебезпечні ситуації, і займають центральне місце в числі так званих нових пограничних психічних розладів, що виділяють в останні десятиліття.

Поширеність ПТСР серед популяції залежить від частоти травматичних подій. Так, можна говорити про травми, типові для певних політичних режимів та пов'язаних з цим подій в країнах. Географічних регіонів, у яких особливо часто відбуваються природні катастрофи, і т.д. За останні роки показники частоти виникнення ПТРС виразно зросли: якщо в 80-х роках вони становили 1-3 %, то зазраз, згідно з останніми дослідженнями, опублікованими у США – 10-13 % , причому існують виражені статеві розходження: 10,4 % - для жінок, 5,0 % - для чоловіків.

В цілому, за статистичними даними, ПТСР розвивається у 25-80% осіб, що постраждали в результаті тих або інших надзвичайних подій. Тривалість проявів ознак ПТСР може бути від декількох тижнів до 30-ти і більше років.

Вивчення поширеності ПТСР, проведене в Інституті неврології, психіатрії та наркології АМН України, показало, що 100% осіб, що пережили важку психічну травму у вигляді насильства проти особистості (замах на вбивство, нанесення важких тілесних ушкоджень, згвалтування, торгівля людьми та ін.) спостерігалися психічні порушення різного ступеня важкості.

Особливості психопатологічних розладів в екстремальних ситуаціях:

1. Внаслідок множинності раптово діючих психотравмуючих факторів в екстремальних ситуаціях виникає одночасне виникнення психічних розладів у великої кількості людей.
2. Клінічна картина в таких випадках не носить суворо індивідуальний, як при звичайних психотравмуючих обставинах, характер і зводиться до невеликої кількості достатньо типових проявів.
3. Не дивлячись на розвиток психогенних розладів і життєво небезпечну ситуацію, яка продовжується, постраждалий вимушений продовжувати активну боротьбу з наслідками  лиха (катастрофи) заради виживання і збереження життя близьких і всіх оточуючих.

 На вірогідність розвитку безпосередніх і віддалених негативних наслідків екстремальної ситуації впливає ряд чинників:

1. Особливості ситуації (раптовість, тривалість, патогенна виразність, особливо — безпосередня вірогідність смерті).

2. Певні особистісні прояви:

• ідентифікація себе з жертвою;
• спадкова обтяженість психічними захворюваннями;
• підвищена психічна ранимість (збірний термін)- це емоційна нестійкість,       невпевненість, підвищена тривожність, зловживання алкоголем, відчуття безпорадності, екстернальний локус контролю;
• межова психічна патологія (наявність неврозів, психопатичних рис характеру);
• наявність психічних травм у минулому, особливо — недавні (особливо протягом останнього року) психотравмуючі події в особистому житті;
• отримання психічної травми в дитячому або в немолодому (старше 50-60 років) віці.

3. Невизначеність віддалених наслідків.

4. Недостатня соціальна адаптація (як на момент екстремальної ситуації, так і у віддаленому періоді).

5. Пізнє лікування або його відсутність.

 Основний прояв ПТСР:

1. Постійне повернення людини до переживань, пов'язаних з психотравмуючою подією, що носила загрозливий або катастрофічний характер, протягом 6 місяців після важкої травматичної події: - нав’язливі спогади, фантазії, уявлення про пережите,що постійно повторюються і викликають неприємні емоційні переживання; - сни і нічні кошмари, пов’язані з психотравмуючою подією, що постійно повторюються; - так званий «флешбек»-ефект; - спалахи негативних емоційних станів, спровокованих якими-небудь подіями, що асоціюються з обставинами «події».
2. Стійке прагнення людини уникати всього, що хоча б опосередковано може нагадувати йому про травму: - прагнення уникати будь-яких думок або ситуацій, які пробуджують спогади про травму; - нездатність відтворити в пам'яті основні, важливі елементи травмуючої ситуації; - помітна втрата колишніх інтересів і захоплень; - відчуття відчуженості, усунення від оточуючих з формуванням своєрідного відсторонення від навколишнього реального світу;заціпеніння почуттів і уникнення стимулів, що могли би викликати спогади про травму; - помітне зниження позитивних емоційних переживань; - невпевненість в майбутньому;
3. Прояви підвищеної збудливості, відсутні до травми: - труднощі із засинанням або сном; - підвищена дратівливість або спалахи гніву, страху, паніки або агресії, що провокуються стимулами, які викликають несподіваний спогад про травму або про початкову реакцію на неї; - утруднення при необхідності сконцентрувати увагу; - гіпертрофована пильність і різкі реакції на раптові подразники; - сомато-вегетативні розлади в ситуаціях, що нагадують психотравмуючу.

Вираженість симптомів коливається, але посилюється під час стресових ситуацій.

Лікування:

Система лікувально-реабілітаційних заходів для потерпілих повинна мати комплексний характер і містити в собі психотерапію, психологічну корекцію, медикаментозну терапію.

Найбільш розповсюдженими методами психотерапії ПТСР є біхевіоральна, когнітивна (або їх сполучення) і психодинамічна. Їхня мета – перевести руйнівні почуття, думки та поведінку хворого в конструктивне русло. Основними психотерапевтичними стратегіями сьогодні вважається підтримка адаптивних навичок “Я”, формування позитивного ставлення до симптому, зміна атрибуції змісту.

Основними принципами проведення психотерапії ПТСР є :

1. обов’язковість психотерапевтичного втручання;
2. максимально ранній початок після психотравми з метою запобігання розвитку і хронізації ПТСР;
3. комплексне тривале лікування в поєднанні з фармакотерапією.

Потрібно велике терпіння і спільні зусилля лікарів, соціальних працівників, членів сім'ї хворого і, звичайно, його самого, щоб кожного разу у випадку рецидиву ретельно відпрацьовувати необхідні аспекти лікування. Тільки в цьому випадку думка про ПТСР як про захворювання, що піддається  терапії, буде виправданим.

З повагою лікар-психолог, психотерапевт Бондарчук Тетяна